27 липня о 20:56
З вогню та в полум’я
Інтерв’ю з героєм-повстанцем Мирославом Симчичем
З вогню та в полум’я
Інтерв’ю з героєм-повстанцем Мирославом Симчичем
СИМЧИЧ МИРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ
14.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв'ю ХПГ, 8-9.02 та 20.03. 2000 р., м. Коломия.
14.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв'ю ХПГ, 8-9.02 та 20.03. 2000 р., м. Коломия.
Це як аннотація:
"Про вихід за кордон зі Львівської, Тернопільської, Станіславської областей і Буковини через Закарпаття ніколи не було й мови. Ми вирішили своє життя покласти на вітар історії, боротися до кінця, а не втікати. Той, хто хотів утікати, той утік у 1944 році разом з німцями. Ті патріоти, які любили Україну з-за рогу, ті втекли в еміґрацію і досі там розігрують патріотів, кричать на нас, що ми тут нічого не робимо, що ми не будуємо Україну, а руйнуємо. Але я не бачу, щоб хоч один із них повернувся звідти, з еміґрації. Колись він боявся більшовиків. Тепер більшовиків нема, міг би вернутись і попробувати разом з нами будувати державу – ніхто на йде. Кожний там обзавівся добрим маєтком, обжився, має добре забезпечену старість і там доживає, своїх внуків виводить у люди, а сюди, будувати Україну ніхто з них не йде. От хоч би Святослав Караванський. Ми з ним сиділи разом, я його знаю, як то кажуть, як облупленого. Він такий великій патріот, але не йде сюди.
В.В.Овсієнко: Ну, він там займається мовознавством. Добрі словники складає...
М.В.Симчич: В нас є багато учених словники складати, а державу будувати – нема кому. Я зовсім його не оправдую цим, що він складає там словники. Чхати на його словники! Тут є кому, тут у нас лінґвістів усяких, учених є більше, ніж треба, а будівників держави нема. А він повинен би належати до тих, що будують державу. Словники ще можуть почекати десять-двадцять років, а державу, як будемо десять-двадцять років чекати, – то ми її можемо утратити й назавжди. Так я думаю. Я зовсім не хвалю тих, хто словники нині пише, а держави не будує. Словники ще за півста літ напишеш і не буде пізно, а державу, як проґавимо, то через півста літ ніхто її вже більше нам не дасть можливості збудувати. Нас розкрадуть. Державу треба будувати нині, а словник можна написати завтра..."
"Старі оунівці – чим ми відрізнялися від молодшого покоління – тим, що ми не мали ніяких зв'язків з Заходом. Як ми сотнями тисяч, мільйонами... Напевно, не менше мільйона українців сиділо після війни – ніхто на нас не звертав уваги. Ми там з голоду здихали, а ніхто не зважав. І взагалі на внутрішню політичну обстановку в Росії Захід не зважав, бо стояв перед Сталіним на колінах. Та й думали собі, що Росія – це дурниця. Але коли побачили, що більшовики поставили свої ракети СС-20 з атомною начинкою за 200 кілометрів на захід від Берліна, збагнули, чим це їм пахне, тоді почали шукати собі союзників у Радянському Союзі. Тоді побачили, що в Радянському Союзі є сили, які борються проти нього, почали шукати собі спасіння. Аж поки думали, що Росія слабка, її можна ігнорувати, то не зауважували нас, що тут є якісь сили, що хочуть України, що мучаться, що вмирають. Ми ж так само щодня вмирали, як нині вмирають чеченці. На повстанську боротьбу ОУН-УПА Захід не звертав уваги. Навіть після того, коли живі свідки зі зброєю в руках у 1947 році прорвалася з Закерзонської області на Захід, і то ніхто на це не звертав увагу. Усі думали: нехай там собі... Так, як ми тепер дивимось на Чечню. Коли десь одному євреєві наступлять на пальці, то кричить що ой-ой-ой, права людини порушують! А коли ні за що москалі вбивають весь чеченський народ, тритонні бомби кидають у ті ущелини, зі столиці, з Грозного, зробили румовище, то цілий той Клінтон каже, що то внутрішні справи Росії. Цілий народ убивають – то нехай убивають, ніхто й уваги не звертає. Так і тоді на нас не звертали. Аж коли побачили, що їм загрожують московські ракети з атомною начинкою, то тоді почали шукати союзників. Почали зустрічатися з цією молодшою ґенерацією.
Я пам'ятаю собі, в 1947 році ґенерал Шухевич вислав у Варшаву зв'язківців, просив в американського посольства допомоги, хотів зв'язку. Так вони сказали, що ой-ой-ой, ідіть, не дай Боже, щоб більшовики не довідались, що ви в нас були, що ми з вами говорили. Навіть говорити не хотіли. А вже тепер, коли їм стало під носом пахнути московською атомною начинкою, тоді вже почали шукати вас, шістдесятників, налагоджувати зв’язки з Україною, дещо розповсюджувати і пропагувати."
Читайте справжню, живу, писану кров'ю історію України!
Записав Василь Овсієнко 8 і 9 лютого та 20 березня 2000 року
в місті Коломия Івано-Франківської області.
Виправлений і зредаґований у жовтні – листопаді 2001 року текст, з урахуванням застережень М.Симчича.
Преамбула для журналу “Сучасність”, ч. 2-3 2002 р.:
Історія народу складається з життів конкретних людей. Надто ж тих, хто свідомо поклав його на відстоювання природнього права свого народу на вільне життя, на саме існування. Мирослав Симчич пішов до лав Української Повстанської Армії двадцятилітнім. За його плечима 6 років героїчної партизанки. В одному з боїв, у січні 1945 року, Симчич зі своєю Березівською сотнею розгромив каральний полк (405 енкаведистів), який під командуванням ґенерал-майора С.Дергачова прямував на “бандерівську столицю” село Космач. (Це той самий ґенерал Дерґачов, який 18 травня 1944 року виселяв кримських татар з Криму). Цей бій Симчич називає своїм коронним боєм з московськими імперіалістами.
Повернувся Симчич із тієї війни катованим, але не зламаним, аж через 43 роки: 32 роки, 6 місяців і 3 дні, тобто 11.775 діб провівши в тюрмах і концтаборах найжорстокіших режимів.
Навіть на тлі десятків записаних мною за програмою Харківської правозахисної групи автобіографічних розповідей колишніх політв’язнів ця вирізняється особливою силою. Господь провадив його найтяжчими шляхами і зберіг як свідка, щоб слова про незламний дух українського народу не звучали банально. Життя Мирослава Симчича – живий тому приклад.
З розповідей повстанців, які ще й удруге – вже не зі зброєю, а словом – зважилися виступити проти окупанта, складатиметься майбутня наша книга, яку, мабуть, так і назвемо: “З вогню та в полум’я”.
Василь Овсієнко, координатор програми
Харківської правозахисної групи, у минулому політв’язень.
Інтерв'ю за посиланням:
http://archive.khpg.org.ua/en/index.php?id=1121371877
Який би ще авторитет підтвердив наші аналітичні висновки про нищівну московську окупацію України, лише гібридно прикриту фейковою матрицею псевдонезалежної псевдодержави - як не уславлений командир УПА Мирослав Симчич, гроза озброєних до зубів полчищ енкаведистів - які потім лише перелицювались в кгбістів, фсбешників і сбушників.
Командир сотні Української повстанської армії, 94-річний Мирослав Симчич проживає у Коломиї. Він провів у тюрмах і таборах у радянський час 32 з половиною роки, але нікого зі своїх побратимів не видав. Він прославився боєм за Космач у січні 1945 року, коли разом зі своїми побратимами – Березівською сотнею, в якій воювали понад 200 упівців, знищив каральний полк НКВС, а це понад 400 осіб (разом із померлими від поранень). Ця битва за «бандерівську столицю» є темою досліджень не лише українських істориків. Ветеран УПА поділився своїми спогадами в інтерв'ю.
Ось фрагмент:
"Написали в газеті про мене, як про «бандерівського різуна», але колеги з «Запоріжсталі» поставились прихильно. Прибігли водії до мене після публікації, я тоді токарем працював, кажуть: «Діду, чого ти не повбивав всіх комуністів». А я кажу: «Стільки вбив, скільки зміг, а решту доб’єм разом з вами».
– Пане Симчич, не один раз мовилось і були листи, звернення - про присвоєння Вам звання Героя України. Але не надали. Ба більше того, Ви й не реабілітований на сьогодні. Чому?
– У нас ще нема української України.
У нас Україна ще на папері. Всі ці президенти, які були, не спромоглись відірватись від Москви, весь час були залежні від Москви і на папері по нині роблять державу. А на ділі немає в нас ще такої держави вільної. Мене в нашій українській державі рахують бандитом, особливо небезпечним. Була якось відповідь, що мене взяли зі зброєю у руках. Питання піднімають, листи підписали, але у міліції, в МВС архівах немає на мене справи і не можна тому й реабілітувати. А було так, що один екземпляр справи лишався в області, другий – в Києві, третій – в Москві. Три екземпляри є, а мені кажуть, що не можемо реабілітувати, що нічого нема. А не можуть реабілітувати тому, що ще немає української держави. Ще не відірвались від Москви.
– А якою б мала бути Україна, якою б Ви хотіли бачити свою державу?
– Самостійна, щоб нею ніхто не розпоряджався зі сторонніх, щоб мала можливість спілкуватись з усім світом, будувати своє життя так, як вона хоче. У нас ще проблеми в армії, чиновники все розкрадають, озброєння слабке, на всякі важливі потреби в державі немає грошей. Фізично я вже зовсім не той, яким був, без палки не можу дійти, але морально духом сильний. 95-й мені, але які роки довелось прожити важкі. Я часом думаю, що я давно вже мав померти. Якщо я не вмер, то це не моя сила, воля, а Божа воля.
Ми можемо збудувати свою державу. Кажу молоді, щоб продовжили нашу боротьбу прямо, чесно, відкрито до повної перемоги, бо без повної перемоги не може бути держави."
Стаття про подвиг за посиланням:
https://www.radiosvoboda.org/a/28573572.html
"Про вихід за кордон зі Львівської, Тернопільської, Станіславської областей і Буковини через Закарпаття ніколи не було й мови. Ми вирішили своє життя покласти на вітар історії, боротися до кінця, а не втікати. Той, хто хотів утікати, той утік у 1944 році разом з німцями. Ті патріоти, які любили Україну з-за рогу, ті втекли в еміґрацію і досі там розігрують патріотів, кричать на нас, що ми тут нічого не робимо, що ми не будуємо Україну, а руйнуємо. Але я не бачу, щоб хоч один із них повернувся звідти, з еміґрації. Колись він боявся більшовиків. Тепер більшовиків нема, міг би вернутись і попробувати разом з нами будувати державу – ніхто на йде. Кожний там обзавівся добрим маєтком, обжився, має добре забезпечену старість і там доживає, своїх внуків виводить у люди, а сюди, будувати Україну ніхто з них не йде. От хоч би Святослав Караванський. Ми з ним сиділи разом, я його знаю, як то кажуть, як облупленого. Він такий великій патріот, але не йде сюди.
В.В.Овсієнко: Ну, він там займається мовознавством. Добрі словники складає...
М.В.Симчич: В нас є багато учених словники складати, а державу будувати – нема кому. Я зовсім його не оправдую цим, що він складає там словники. Чхати на його словники! Тут є кому, тут у нас лінґвістів усяких, учених є більше, ніж треба, а будівників держави нема. А він повинен би належати до тих, що будують державу. Словники ще можуть почекати десять-двадцять років, а державу, як будемо десять-двадцять років чекати, – то ми її можемо утратити й назавжди. Так я думаю. Я зовсім не хвалю тих, хто словники нині пише, а держави не будує. Словники ще за півста літ напишеш і не буде пізно, а державу, як проґавимо, то через півста літ ніхто її вже більше нам не дасть можливості збудувати. Нас розкрадуть. Державу треба будувати нині, а словник можна написати завтра..."
"Старі оунівці – чим ми відрізнялися від молодшого покоління – тим, що ми не мали ніяких зв'язків з Заходом. Як ми сотнями тисяч, мільйонами... Напевно, не менше мільйона українців сиділо після війни – ніхто на нас не звертав уваги. Ми там з голоду здихали, а ніхто не зважав. І взагалі на внутрішню політичну обстановку в Росії Захід не зважав, бо стояв перед Сталіним на колінах. Та й думали собі, що Росія – це дурниця. Але коли побачили, що більшовики поставили свої ракети СС-20 з атомною начинкою за 200 кілометрів на захід від Берліна, збагнули, чим це їм пахне, тоді почали шукати собі союзників у Радянському Союзі. Тоді побачили, що в Радянському Союзі є сили, які борються проти нього, почали шукати собі спасіння. Аж поки думали, що Росія слабка, її можна ігнорувати, то не зауважували нас, що тут є якісь сили, що хочуть України, що мучаться, що вмирають. Ми ж так само щодня вмирали, як нині вмирають чеченці. На повстанську боротьбу ОУН-УПА Захід не звертав уваги. Навіть після того, коли живі свідки зі зброєю в руках у 1947 році прорвалася з Закерзонської області на Захід, і то ніхто на це не звертав увагу. Усі думали: нехай там собі... Так, як ми тепер дивимось на Чечню. Коли десь одному євреєві наступлять на пальці, то кричить що ой-ой-ой, права людини порушують! А коли ні за що москалі вбивають весь чеченський народ, тритонні бомби кидають у ті ущелини, зі столиці, з Грозного, зробили румовище, то цілий той Клінтон каже, що то внутрішні справи Росії. Цілий народ убивають – то нехай убивають, ніхто й уваги не звертає. Так і тоді на нас не звертали. Аж коли побачили, що їм загрожують московські ракети з атомною начинкою, то тоді почали шукати союзників. Почали зустрічатися з цією молодшою ґенерацією.
Я пам'ятаю собі, в 1947 році ґенерал Шухевич вислав у Варшаву зв'язківців, просив в американського посольства допомоги, хотів зв'язку. Так вони сказали, що ой-ой-ой, ідіть, не дай Боже, щоб більшовики не довідались, що ви в нас були, що ми з вами говорили. Навіть говорити не хотіли. А вже тепер, коли їм стало під носом пахнути московською атомною начинкою, тоді вже почали шукати вас, шістдесятників, налагоджувати зв’язки з Україною, дещо розповсюджувати і пропагувати."
Читайте справжню, живу, писану кров'ю історію України!
Записав Василь Овсієнко 8 і 9 лютого та 20 березня 2000 року
в місті Коломия Івано-Франківської області.
Виправлений і зредаґований у жовтні – листопаді 2001 року текст, з урахуванням застережень М.Симчича.
Преамбула для журналу “Сучасність”, ч. 2-3 2002 р.:
Історія народу складається з життів конкретних людей. Надто ж тих, хто свідомо поклав його на відстоювання природнього права свого народу на вільне життя, на саме існування. Мирослав Симчич пішов до лав Української Повстанської Армії двадцятилітнім. За його плечима 6 років героїчної партизанки. В одному з боїв, у січні 1945 року, Симчич зі своєю Березівською сотнею розгромив каральний полк (405 енкаведистів), який під командуванням ґенерал-майора С.Дергачова прямував на “бандерівську столицю” село Космач. (Це той самий ґенерал Дерґачов, який 18 травня 1944 року виселяв кримських татар з Криму). Цей бій Симчич називає своїм коронним боєм з московськими імперіалістами.
Повернувся Симчич із тієї війни катованим, але не зламаним, аж через 43 роки: 32 роки, 6 місяців і 3 дні, тобто 11.775 діб провівши в тюрмах і концтаборах найжорстокіших режимів.
Навіть на тлі десятків записаних мною за програмою Харківської правозахисної групи автобіографічних розповідей колишніх політв’язнів ця вирізняється особливою силою. Господь провадив його найтяжчими шляхами і зберіг як свідка, щоб слова про незламний дух українського народу не звучали банально. Життя Мирослава Симчича – живий тому приклад.
З розповідей повстанців, які ще й удруге – вже не зі зброєю, а словом – зважилися виступити проти окупанта, складатиметься майбутня наша книга, яку, мабуть, так і назвемо: “З вогню та в полум’я”.
Василь Овсієнко, координатор програми
Харківської правозахисної групи, у минулому політв’язень.
Інтерв'ю за посиланням:
http://archive.khpg.org.ua/en/index.php?id=1121371877
Який би ще авторитет підтвердив наші аналітичні висновки про нищівну московську окупацію України, лише гібридно прикриту фейковою матрицею псевдонезалежної псевдодержави - як не уславлений командир УПА Мирослав Симчич, гроза озброєних до зубів полчищ енкаведистів - які потім лише перелицювались в кгбістів, фсбешників і сбушників.
Командир сотні Української повстанської армії, 94-річний Мирослав Симчич проживає у Коломиї. Він провів у тюрмах і таборах у радянський час 32 з половиною роки, але нікого зі своїх побратимів не видав. Він прославився боєм за Космач у січні 1945 року, коли разом зі своїми побратимами – Березівською сотнею, в якій воювали понад 200 упівців, знищив каральний полк НКВС, а це понад 400 осіб (разом із померлими від поранень). Ця битва за «бандерівську столицю» є темою досліджень не лише українських істориків. Ветеран УПА поділився своїми спогадами в інтерв'ю.
Ось фрагмент:
"Написали в газеті про мене, як про «бандерівського різуна», але колеги з «Запоріжсталі» поставились прихильно. Прибігли водії до мене після публікації, я тоді токарем працював, кажуть: «Діду, чого ти не повбивав всіх комуністів». А я кажу: «Стільки вбив, скільки зміг, а решту доб’єм разом з вами».
– Пане Симчич, не один раз мовилось і були листи, звернення - про присвоєння Вам звання Героя України. Але не надали. Ба більше того, Ви й не реабілітований на сьогодні. Чому?
– У нас ще нема української України.
У нас Україна ще на папері. Всі ці президенти, які були, не спромоглись відірватись від Москви, весь час були залежні від Москви і на папері по нині роблять державу. А на ділі немає в нас ще такої держави вільної. Мене в нашій українській державі рахують бандитом, особливо небезпечним. Була якось відповідь, що мене взяли зі зброєю у руках. Питання піднімають, листи підписали, але у міліції, в МВС архівах немає на мене справи і не можна тому й реабілітувати. А було так, що один екземпляр справи лишався в області, другий – в Києві, третій – в Москві. Три екземпляри є, а мені кажуть, що не можемо реабілітувати, що нічого нема. А не можуть реабілітувати тому, що ще немає української держави. Ще не відірвались від Москви.
– А якою б мала бути Україна, якою б Ви хотіли бачити свою державу?
– Самостійна, щоб нею ніхто не розпоряджався зі сторонніх, щоб мала можливість спілкуватись з усім світом, будувати своє життя так, як вона хоче. У нас ще проблеми в армії, чиновники все розкрадають, озброєння слабке, на всякі важливі потреби в державі немає грошей. Фізично я вже зовсім не той, яким був, без палки не можу дійти, але морально духом сильний. 95-й мені, але які роки довелось прожити важкі. Я часом думаю, що я давно вже мав померти. Якщо я не вмер, то це не моя сила, воля, а Божа воля.
Ми можемо збудувати свою державу. Кажу молоді, щоб продовжили нашу боротьбу прямо, чесно, відкрито до повної перемоги, бо без повної перемоги не може бути держави."
Стаття про подвиг за посиланням:
https://www.radiosvoboda.org/a/28573572.html
Коментарі
Дописати коментар